З лютого 2022 року багато хто намагається відокремити війну, яку веде Росія, від того, що називають «великою російською культурою». Це розрізнення, що потішає західну свідомість, дозволяє й надалі захоплюватися Толстим, Чайковським або Тарковським без внутрішнього дискомфорту. Однак, якщо уважно розглянути структуру самого поняття, потрібно визнати, що концепт «великої російської культури» за своєю суттю несе необґрунтовану цивілізаційну ієрархію. Він потужно сприяв тому, що війна агресії проти України стала сприйнятною і прийнятною.
Тут не йдеться про моральну відповідальність культури у антропологічному сенсі, а про аналіз політичного наративу — «великої російської культури» — так, як він історично конструювався, мобілізувався та інструменталізувався.
- «Велика російська культура» і французьке русофільство
- Культура, мислена з центру
- «Велике» як інструмент домінації
- Культурна гегемонія, спільна для опонентів
- Від естетики до війни
- До деколоніального переосмислення
- Висновок
«Велика російська культура» і французьке русофільство
Вираз «велика російська культура» утвердився за кордоном, насамперед у Франції, радше завдяки вмілій політичній та символічній конструкції, ніж реальній художній продукції. Починаючи з XIX століття Росія плекала цей міф, щоб утвердити свій міжнародний престиж, висуваючи кілька поодиноких постатей як емблеми нібито національного генія. Цей наратив знайшов сприятливий ґрунт у романтичному захопленні так званою «слов’янською душею», а згодом — у радянській симпатії до культури, яку сприймали як героїчну й народну. Таким чином, «велика російська культура» є радше стратегією впливу, а не проявом реальної художньої переваги.
Франсуа Том1:
«Неоєвразіанство і міф про “російську цивілізацію” живляться ідеологічним слов’янофільством, спадкоємцем імперських доктрин, а не відображенням культурної реальності.»
Міф тим легше закріпився у Франції, що її громадяни погано обізнані з російською реальністю, а непрозорість цієї країни створює сприятливий ґрунт для проєкції культурних, родинних, соціальних і політичних фантазій.
Анна Колін Лебедєв2:
«Немає потреби в кремлівських пропагандистах, аби російський погляд задовго до появи Владимира Путіна на політичній сцені формував наше сприйняття цього регіону світу.»
Це захоплення не є ані індивідуальною наївністю, ані моральною помилкою, а результатом тривалого процесу культурного й політичного посередництва, який сприяв проєкції російського уявного світу, значною мірою відірваного від історичної та соціальної реальності.
Як зазначає Шмітт та інші, французьке захоплення «російською культурою» часто ґрунтується на хибних передумовах: «Пушкін не виправдовує союзу з Путіним»3. Літературний історик нагадує, що в XIX столітті «французький народ був не обізнаний з імперією царів та її звичаями»4, що дає підстави вважати, що ця ідеалізована «Росія» довгий час була лише продуктом французької уяви.
Анна Колін Лебедєв2:
«Через прихильність до Росії поза її урядом, через прив’язаність до її митців та інтелектуалів, через захоплення її драматичною історією та винятковими долями ми перейняли московський погляд, не усвідомлюючи спотворень, які це тягнуло за собою.»
Культура, мислена з центру
Росія сформувалася як імперія задовго до того, як почала усвідомлювати себе як нація. Її політична система, мистецтво та духовність формувалися навколо однієї ідеї: Москва як центр слов’янського й православного світу, спадкоємиця Візантії та носійка «універсальної істини».
Річард Пайпс5:
«Уявлення про Росію як моральний і духовний центр слов’янського світу слугувало легітимації її експансії та домінування над сусідами.»
У цьому контексті інші народи — українці, білоруси, татари, народи Кавказу чи Сибіру — не заперечувалися, але підпорядковувалися: вони вважалися частиною спільної культури, серцем, мовою та легітимністю якої залишалася російська. Це була не лише політична домінація, а й внутрішньо засвоєна культурна ієрархія.
Анна Колін Лебедєв2:
«Російський погляд — це погляд центру на свою периферію; погляд домінуючої сили на тих, ким вона довго домінувала. Це наратив, який привласнює собі право визначати велику культуру і периферійні культури, мову цивілізації і підпорядковані мови, великі події й локальні історії, великих людей і великих зрадників.»
Як і будь-яка імперська культура, російська культура формувалася у відношенні ієрархії та центральності; її особливістю сьогодні є наполегливе збереження цієї схеми, яка так і не була деконструйована й досі діє у сучасному політичному дискурсі.
Олег Хархордин6:
«Російську культуру регулярно мобілізували для легітимації завоювань та експансії, представляючи імперську політику як цивілізаційний обов’язок.»
«Велике» як інструмент домінації
Говорити про «велику російську культуру» — це не просто хвалебна формула, а інструмент символічної влади.
Світлана Алексієвич7:
«Я зрозуміла, що війна живе в нас. Що це і є наша культура. Люди говорять про велику культуру Росії, але головним елементом цієї “великої російської культури” є війна.»
«Велика» — порівняно з чим? Порівняно з «малими», «локальними» чи «периферійними» культурами, саме існування яких начебто вимірюється відповідно до російської культури. Ця велич, прославлена як у Санкт-Петербурзі, так і в Парижі, завжди означала здатність говорити від імені інших, репрезентувати універсальне з імперського центру. За царизму ця ієрархія виправдовувала русифікацію; за СРСР вона набула форми «інтернаціоналізму», в якому російська мова залишалася мовою нібито цивілізації; сьогодні вона переформульовується у концепції «русского мира», ідеологічному інструменті Кремля.
Владимир Путін8:
«Ключова й об’єднавча роль в історичній свідомості багатонаціонального російського народу належить російській мові, тобто великій російській культурі.»
Критика прикметника «велика» спрямована не проти творів чи їхньої естетичної якості, а проти символічного використання цієї величі як принципу ієрархізації та витіснення так званих периферійних культур.
Анна Колін Лебедєв2:
«Як сьогодні можна бачити в російській мові щось інше, ніж зброю війни, якщо русифікація є центральною політикою окупації українських територій?»
Культурна гегемонія, спільна для опонентів
Найбільш тривожним є те, що ця імперська матриця виходить за межі політичних поділів.
Франсуа Том1:
«Навіть опоненти Кремля часто перебувають у межах політичної культури, яка не ставить під сумнів саму ідею російської імперії.»
Олексій Навальний, герой опору Путіну, уособлював боротьбу за справедливість і свободу — але в межах ментальних кордонів імперії. Його відкритий націоналізм, відмова визнавати суверенітет України над Кримом, зневажливе ставлення до мігрантів з Кавказу свідчать про те, наскільки відчуття російської вищості залишається структурним навіть серед «демократичних» опонентів. У Росії заперечення влади не обов’язково означає заперечення імперської ідеї.
Визнання особистої відваги опонентів режиму не заважає констатувати, що багато з них залишаються вписаними в політичну уяву, успадковану від імперії, яку рідко ставлять під сумнів.
Від естетики до війни
Культ «великої культури» сьогодні слугує моральним прикриттям імперського насильства. Бомбардування Харкова чи Одеси «виправдовуються» захистом «русского мира», «православної цивілізації», «мови Толстого». Це не випадкове викривлення, а логічний наслідок культурного уявлення, в якому фантазована російська універсальність заперечує множинність світу.
Йдеться не про встановлення прямого причинно-наслідкового зв’язку між культурою та насильством, а про демонстрацію того, як ієрархічне культурне уявлення може зробити війну мислимою, виправданою та морально прийнятною.
Таким чином, війна в Україні не є збоченням російської культури. Вона є продуктом її центрального міфу: уявної природної величі, псевдоцивілізаторської місії та необґрунтованої претензії на моральну вищість над іншими націями, зневажливо названими «малими народами».
Тімоті Снайдер9:
«Звернення до російської історії та культури слугує виправданням військової агресії та експансіонізму, надаючи війні морального лоску.»
До деколоніального переосмислення
Визнати це не означає відмовитися від Толстого чи Чайковського, а припинити їхнє обожнювання як емблем бездоганного універсалізму. Настав час читати російську культуру як одну з імперських культур — з її красою, її тінями, її браком гуманізму, її жорстокістю та насильством. І нарешті почути російські, українські, кавказькі, сибірські чи татарські голоси, які намагаються деколонізувати російське уявне, часто ціною вигнання, мовчання, тортур або вбивства.
Сергій Плохій10:
«Українська історія та периферійні голоси імперії показують, наскільки російська культура була побудована як імперський проєкт і як ці деколоніальні голоси часто змушують мовчати або ігнорують.»
Це переосмислення не є ані відмовою від російської культури, ані її виключенням, а розширенням погляду з метою повернути місце голосам, які тривалий час були маргіналізовані або заглушені імперським центром.
Анна Колін Лебедєв2:
«Дивує, що й досі наївно говорять про “велику російську культуру”, нарікаючи на її зникнення в Україні, тоді як ніхто вже не наважився б говорити про “велику французьку культуру” і критикувати її слабку присутність у підручниках колишніх французьких колоній.»
Висновок
Російський супрематизм народився не в казармах, а вбібліотеках, кафедральних соборах та академіях. Війна в Україні — це передусім війна «культури», яку ведуть некультурні люди та влада, що спирається на століття символічної ієрархії. Поки Росія не деконструює власний міф «великої культури», вона не зможе ані стати демократичною, ані жити в мирі зі своїми сусідами — чи з самою собою.
Деконструкція міфу «великої російської культури» не означає засудження культурної спадщини, а визнання того, що жодна тривала демократизація неможлива без перегляду символічних ієрархій, які протягом століть слугували легітимацією домінації та насильства.
Примітки
- Франсуа Том, Comprendre le poutinisme, Paris, Fayard, 2019 [фр.] ↩︎
- Анна Колін Лебедєв, Le filtre russe, Le Grand Continent, 29 серпня 2022 [фр.] ↩︎
- Олів’є Шмітт, Pourquoi Poutine est notre allié ? 2017 [фр.] ↩︎
- Мюріель Люсі Клеман, L’Image des Russes et de la Russie dans le roman français de 1900 à nos jours, 2010 [фр.] ↩︎
- Річард Пайпс, Russia Under the Bolshevik Regime, New York, Vintage Books, 1994 [англ.] ↩︎
- Олег Хархордин, The Collective and the Individual in Russia: A Study of Practices, Berkeley, University of California Press, 1999 [англ.] ↩︎
- Світлана Алексієвич, We are confronted with Russian fascism, Voxeurop, 2023 [англ.] ↩︎
- Президент Російської Федерації, Указ Президента РФ від 24.12.2014 № 808 (ред. от 25.01.2023) «Об утверждении Основ государственной культурной политики» [рос.] ↩︎
- Тімоті Снайдер, The Road to Unfreedom: Russia, Europe, America, New York, Tim Duggan Books, 2018 [англ.] ↩︎
- Сергій Плохій, The Gates of Europe: A History of Ukraine, New York, Basic Books, 2015 [англ.] ↩︎
The "Shtandart" In Europe 
2 commentaires sur « «Велика російська культура», матриця супремацизму, що призвела до війни в Україні »